Анатолій Дутчак, м.Калуш, заступник голови профкому «Лукор-Карпатнафтохім»
ХРОНІКИ УТИЛІЗАЦІЇ ПРАВА
Очевидно саме зараз, з великою ступінню ймовірності, можна передбачити закінчення багаторічного законодавчого марафону під назвою «прийняття Трудового кодексу України». Таке передбачення спонукає, примушує до написання якихось узагальнень, виділення ключових моментів як самого процесу так і його фінальної стадії. Як найбільш очевидне вже можна виділити, що такий довгий період цього творчого процесу свідчить про те, що цей кодекс нікому не був потрібний. Непотрібний в тому смислі, що законодавчі акти не народжуються в головах депутатів чи їх консультантів а, будучи затребувані для регулювання суспільних відносин суб’єктів права, реально відображають ці суспільні відносини і описують цих суб’єктів права. Простіше кажучи, призваний регулювати відносини працівників і їх організацій з роботодавцями, цей текст, в силу різних причин, був незатребуваний названими суб’єктами права. Серед цих причин можна назвати те, що велика частина трудових відносин знаходилась за межами законодавчого регулювання, в так званому секторі «тіньової економіки», а називати їх учасників «суб’єктами права» було б мабуть ще передчасно.
Саме трудове право є складним інститутом права західного суспільства, інститутом, який як би завершував еволюційний процес утворення правової держави і сам по собі був складним як для розуміння так і для наслідування. Тому ті депутати, які подавали чергові проекти кодексу чи приєднувались до його обговорення або лобіювання, швидко розуміли чи просто відчули складність завдання, відсутність перспектив заробити популістський чи якийсь матеріальний багаж від цього процесу, остивали і втрачали інтерес як до тексту так і до самого процесу. Більше того, оскільки майже всі учасники цього процесу оперували популістськими лозунгами діапазону «захисник- пригноблювач» народних мас, зрозуміти межу в цьому діапазоні було важко і кожний учасник ризикував вийти з обговорювання з назавжди приклеєним негативним ярликом. Заклинання окремих осіб чи організацій про необхідність заміни радянського кодексу, про невідповідність його сучасним реаліям, ніколи не продовжувались конкретикою, з якої б можна зрозуміти претензії цих критиків до самого діючого кодексу чи приклади розбіжностей з реаліями. Тут необхідно відмітити, що оскільки держава СРСР рахувалась авангардом світового робітничого класу, її трудове право було скопійоване з кращих зразків світового. Тобто радянський кодекс був як сталінська конституція. Був якщо не прекрасним то нормальним документом, але існував як би в правовому вакуумі, ним або не користувались або користувались ритуально, без розуміння суті написаного. І якщо застосовувати вище описану схему народження нормативних актів – в країні не існувало ні суспільних відносин ні суб’єктів права які призвані регулювати чи описувати такі конституції або кодекси. Зі зміною правового середовища – точніше було б сказати з початком якогось руху з нульової ситуації, в якій перебувало правове середовище – ці нормативи зазвичай утилізуються. Такі суспільні інститути, залишившись випадково в нашому середовищі чи попавши до нього ззовні, в силу того що ми не вміємо і не можемо ними користуватись, можуть тільки утилізуватись. Це схоже на наше використання підприємств, що залишились на нашій території після розпаду СРСР. Самим успішним їх використанням була здача обладнання в металобрухт.
Весь цей рух проектів супроводжували галас, конференції, обговорення до якого приєднувалися спеціалісти і не зовсім, просто зацікавлені. Адже кожний дорослий в країні працює, працював чи планує працювати і майже кожний рахує що може щось сказати в цій правовій галузі. Іноді пропозиції і внесені зміни в проекти були дуже непрофесійні, майже анекдотичні, переходили з проекту в проект, перетворюючи все це в неохайний смітник, куди бридко заглядати людині зі здоровим глуздом і початковою уявою про основи трудового права.
І все це змінилось коли появився організований суб’єкт, який мав інтерес, мету і прагнув її здійснити. Ним стала Федерація роботодавців України і її мету стисло озвучив тогочасний заступник голови Федерації роботодавців України Василь Піддубний в інтерв’ю, яке надруковане у липневому виданні львівського “Експресу” за 2006р. Серед іншого п.Піддубний сказав:«Просто старий кодекс уже не відповідає новим трудовим відносинам. Він намертво прив’язаний до колективного договору, а тепер більшість підприємств працює без нього. Домінує трудова угода». З того часу це стало основною ідеєю всіх наступних, в тому числі і сьогоднішнього, проектів, домінувало в них і придало відверто антипрофспілковий і антиробітничий характер всьому процесу творення кодексу.
На перших порах ця ідея втілювалась грубо і неприховано. Зі статті проекту «Зміст колективного договору» повністю вилучався весь текст і переносився в статтю «Зміст трудового договору». Весь зміст колективного договору був втиснений в кілька речень, над якими домінувало положення згідно якого зміст колективного договору визначається сторонами колективних переговорів самостійно в межах їх повноважень. Попутно в проектах ліквідується профспілковий розділ а окремі його положення розпорошуються по всьому тексту проекту. Безперечно що це є антипрофспілкова дія, але це на поверхні, кидається у вічі і про це багато говорено. Проте антипрофспілковий і антиробітничий характер проектів в значній степені в іншому. Адже зрозуміло, що за наших реалій не профквитки і не профвнески з послідуючою матдопомогою створюють з аморфної маси працівників колектив, а в подальшому і вищий прояв колективу – організацію В першу чергу трудовий колектив створює весь процес ведення колективних переговорів, укладання договору і контроль його виконання.
Те, що в західному суспільстві утворились профспілки, не означало що існував якийсь первинний задум саме про їх утворення. Еволюція їхньої цивілізації, створюючи на потребу свого розвитку трудове право, випадково вийшла на такий вид організацій і домінуючим тут був пошук форм колективного регулювання умов і оплати праці. СамЕ це регулювання стало частиною їхнього трудового права без якої це право не існує. Схематично це було якось так.
Ще в римському праві не розрізнялись договори обіцянки роботи за грошову винагороду, договори позики речі, виконання послуг в обмін на річ або послугу. Давнє право не могло чітко проводити межу між наймом речей і роботи, так як ця межа не проводилась в житті. Поки раби, нарівні з неживими предметами і тваринами, становили предмет обороту і вид капіталу, користування ними тільки могло відбуватися в тих же формах, як користування чужою річчю. В подальшому, з виникненням цивільного права, до певної пори такі договори найму роботи стали частиною цивільного права. Наступний етап виник з утворенням і розвитком підприємств і супутнього цьому виникненню договорів погодинного найму, які перетворюють найняту на час робочу силу в знаряддя чужої діяльності. Роботодавець набуває тимчасову владу над чужою особистістю, отримує право протягом певного часу і в певних межах розпоряджатися чужою робочою силою як знаряддям своєї господарської діяльності, спрямовуючи її на свій розсуд. Ця різниця форм і характеру влади над майном і над людською особистістю не могла існувати в межах цивільного права і тому західна цивілізація, яка створила Декларацію прав людини, в продовження її положень що стверджують про неможливість примусу над людською волею, утворює окреме, трудове, право яке має свої, відмінні від цивільного права, особливості. На відміну від приватно-правового характеру цивільного права, головною особливістю трудового права стало його публічно-правовий характер, при якому держава втручається в приватноправову свободу власника засобів виробництва, піддає цілеспрямованій правовій регламентації стосунки між роботодавцем і працівником. Одним з основних принципів соціального захисту сторін трудового договору є принцип, який визнає що сторони трудового договору є первісно нерівні, що договір укладений стороною яка має засоби виробництва і стороною, яка їх позбавлена. За таких умов найманий працівник змушений продавати свою робочу силу і при цьому йому оплачується тільки частина її вартості, а частина безплатно присвоюється приватним власником-роботодавцем. Причому все суспільство, а не тільки власник засобів виробництва, існує за рахунок присвоєння частини чужої праці. Якби ми не відносились до Марксової теорії капіталу, багато його положень мають сенс і використовуються сьогодні і таке положення в минулому, сьогодні і в майбутньому називається експлуатацією. Тому трудове право, виходячи як би з презумпції ущемлення інтересів найманого працівника, відновлює рівновагу, надаючи увесь свій захист саме працівнику. До механізмів, які відновлюють цей баланс, відноситься, наприклад, існуюча на заході специфічна трудова юстиція, по якій, при скарзі працівника в суд на порушення його прав роботодавцем, робітник звільнений від обов’язку доказування вини роботодавця. Це доказування покладено на роботодавця. Таким же механізмом також є і колективне регулювання умов і оплати праці. Тобто західна цивілізація винайшла і пропонує іншим країнам як би двоетапне укладання трудового договору, при якому ці етапи не існують один без одного. Так, звичайно, основою трудових відносин є індивідуальна угода. Але, після її укладання, роботодавець змушений про основні умови праці і її оплату договорюватись з усіма робітниками.
І якщо Л. Денисова, яку називають співавтором нового Трудового кодексу говорить, що: «Это раньше было – генеральное соглашение, коллективный договор между профсоюзами и работодателям. А теперь будет: я работница, а вы – работодатель, мы между собой будем договариваться. В этом договоре будут прописаны все условия труда и весь соцпакет», то в зв’язку з цим на думку спадають тексти, в яких різні дослідники зі здивуванням пишуть про спотворення змісту суспільних інститутів, які ми переймаємо від Заходу. Добавимо – спотворення яке супроводжується примітивізацією юридичної картини навколишнього світу, реверсом до якихось первинних, забутих чи взагалі небачених і нежиттєвих правових форм. І якщо використати вживаний на початку статті термін «утилізація права», то можна сказати що саме цим зараз і зайняті депутати. Верховна Рада утилізує Кодекс законів про працю і утилізація проходить шляхом повернення описаних в підручниках з історії первинних, уже варварських з нашої точки зору, форм найму робочої сили.
Повертаючись до законодавчого процесу, зауважим, що таке грубе і неприховане втілення ідеї роботодавців звичайно ж викликало якусь реакцію в суспільстві. Тому в наступних проектах стаття «Зміст колективного договору» повністю відновлюється але зберігаються всі попередні зміни статті ««Зміст трудового договору». Цим самим в проекті вводяться два різні і рівноцінні механізми регулювання умов і оплати праці, створюється як би ситуація вибору. Але оскільки механізм статті ««Зміст трудового договору» передує по часу то він і нівелює, виключає дію всього розділу «Колективні трудові відносини». Навіщо роботодавцю колдоговір коли він все вирішує на рівні індивідуального спілкування та ще й договором зобов’яже працівника не розголошувати умови його індивідуального договору? Звернемо увагу, що навіть надання працівнику соціально-культурних і соціально-побутових благ тепер є змістом трудового договору. А це ж була одна з основних функцій трудового колективу який виторговував ці блага у власника з прибутку, розподіляв їх, контролював використання. Тепер власник цим механізмом має можливість у себе на підприємстві вирощувати робітничу “аристократію”, штрейкбрехерів, “жовті” профспілки чи просто за додаткові блага пропонувати працівнику не вступати в організацію.
Але втім навіть участь у цьому марафоні нового суб’єкта права з чіткою метою не приводив до прискорення процесу чи до виходу його на фінальну стадію. Йшов 12-й рік творення кодексу і тоді роботодавці міняють тактику. На сторінках профспілкової преси раптом з’являються листи і телеграми трудових колективів, профспілкових організацій до Президента України Віктора Януковича, Голови Верховної Ради Володимира Литвина, народних депутатів з проханнями та вимогами розглянути і прийняти на сесії парламенту новий Трудовий кодекс. Все це контрастувало з програмними гаслами Федерації профспілок України яка, приймаючи участь в обговоренні проектів, ніколи не намагалась прискорити цей процес. Іноді навіть виникала думка що Федерація тихо цей процес саботує. Щоб зрозуміти цю зміну поведінки, необхідно звернути увагу на одну особливість існування цієї організації.
Крім того, що ФПУ декларує себе представником мільйонів працюючих, організація є власником великого майна, яке дісталось їй в спадок з розвалом СРСР. 6 жовтня 1990 р. установчий з’їзд українських профспілок прийняв Декларацію про утворення Федерації незалежних профспілок України. У п. 26 цієї Декларації записано, що Рада Федерації є правонаступником Укрпрофради і все майно Федерації є власністю останньої. 21 листопада 1992 р. її було перейменовано в нинішню Федерацію профспілок України. По різних оцінках станом на 2012 рік вартість цього майна становила понад 1 млрд. грн.
В 1992 році, з метою збереження в інтересах громадян України майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, Верховна Рада України своєю Постановою від 10 квітня 1992 р. № 2268-XII «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» тимчасово, до визначення правонаступників, передала Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об’єктів, що перебували у віданні центральних органів цих загальносоюзних громадських організацій. Проте ні конкретного визначення їх майна за статусом, станом і джерелами походження, ні механізму такої передачі зроблено не було.
Після цього, в проміжку від 2000 року до 2005 року, організовуються кілька спроб законодавчого вирішення проблеми розподілу майна громадських організацій (об’єднань). На розгляд Верховної Ради України готуються і вносяться проекти Закону України «Про правонаступництво на майно громадських організацій (об’єднань) колишнього Союзу РСР». Всі ці проекти мали майже однаковий текст, мінялися тільки фамілії авторів і всі вони з різних причин не були прийняті Верховною Радою. Весь цей час ФПУ справедливо заявляла що власник профспілкового майна визначений і що ці спроби не мають ніякого відношення до організації. Втім на ці заяви не було ніякої ні позитивної ні негативної реакції. Зрозуміло, що така ситуація невизначеності з майном найбільшої громадської організації недопустима в цивілізованому світі, її необхідно якось вирішувати. Але затягування з цим вирішенням плюс розвиток в країні загальних подій призвів до того, що ця дикувата ситуація проросла далі і дала несподівані, такі ж нецивілізовані плоди.
Наслідком зупинки підприємств, зниження заробітних плат стало падіння профспілкових внесків і існування Федерації, її апарату стало залежним тільки від доходів майна. Прибутками від цього майна Федерація ділиться з апаратами галузевих профспілок які потім і забезпечують чергове переобрання керівництва ФПУ. Тобто можна робити висновок, що Федерація стала заручником цієї невизначеності, в першу чергу стала представляти не членів організації а майно і логіка всіх вчинків Федерації стала диктуватися невизначеністю стану цього майна чи метаморфозами, які проходять з цим майном. Звідси неважко прогнозувати що завжди знайдуться сили, які з користю для себе захочуть цю невизначеність зберігати і цією невизначеністю користатись.
Саме це і використали роботодавці. Очевидно Федерація роботодавців зуміла переконати уряд в тому, що така примітивізація трудового права забезпечить вихід з тіні трудових відносин, збільшить надходження до бюджету, до Пенсійного фонду. В особі уряду роботодавці знайшли союзника і, для прискорення процесу прийняття кодексу, уряд дає добро на реанімацію спроб законодавчого вирішення проблеми розподілу майна громадських організацій (об’єднань). В 2011 році на сайті Міністерства економічного розвитку і торгівлі для обговорення публікується проект Закону України «Про правовий режим майна загальносоюзних громадських об’єднань (організацій) колишнього Союзу РСР». Синхронно цьому, за одним сценарієм, в країні по областям організовується «утворення» паралельних ланок ФПУ і захоплення будівель і майна ФПУ. Це все і стало причиною публікації тих звернень трудових колективів.
Далі цей законодавчий марафон перебивають події Майдану і він відновлюється уже після цих подій, з цим же сценарієм і з цими самими учасниками. Але вже в більш жорсткому варіанті. В кінцевому проекті вилучається весь розділ «Колективні трудові відносини», його замінником стає формула: «Порядок розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців визначаються законом». Логіка зрозуміла – вивести з обговорення весь розділ і цим застрахувати себе від наївних питань типу – якщо в проекті існують два різні і рівноцінні механізми регулювання умов і оплати праці то яке між ними співвідношення? Ну а те, що розділ виведений з обговорення, не означає що його неможливо міняти і редагувати. Посилання на розділ містяться по всьому тесту проекту і їх можна міняти, не переймаючись їх відповідністю самому відсутньому тексту розділу. Новацією цього проекту також стало те, що вперше в кодекс введені визначення «шкідливі умови праці», «небезпечні умови праці». Для цього був застосований акт, який вже до цього зруйнував всю систему пільг і компенсацій за шкідливі умови праці, руйнує всю систему охорони праці. Але для обговорення цих речей в апараті ФПУ ніколи не існувало, а в апараті Мінсоцполітики вже не існує, адекватних спеціалістів.
Проект був зареєстрований 27.12.2014р. і з участю профспілок розглядався по 20.05.2015р. В цей період, 25.03.2015р. для «обговорення» знову публікується на сайті Міністерства економічного розвитку і торгівлі проект Закону України «Про правовий режим майна загальносоюзних громадських об’єднань (організацій) колишнього Союзу РСР». Для того, щоб у керівництва ФПУ не виникли сумніви щодо адресата цієї публікації, проект супроводжується Аналізом регуляторного впливу, в якому серед іншого, зазначається: «За інформацією Генпрокуратури України (станом на початок 2012 року) Федерація профспілок України продала за 20 років понад 200 санаторіїв та курортів на суму понад 6 мільярдів гривень. Органами прокуратури пред’явлено вже 172 позови, прийнято 72 судових рішення. За матеріалами перевірок порушено 36 кримінальних справ».
Натяк більш ніж красномовний – уряд рахує що майно Федерації є державне і відповідно органи прокуратури мають право пред’являти позови, порушувати кримінальні справи.
Проект кодексу був прийнятий в першому читанні. Проект Закону України «Про правовий режим майна загальносоюзних громадських об’єднань (організацій) колишнього Союзу РСР» знімається з обговорення.
Наприкінці хочеться запитати – чого вони вчепились до цієї організації? Адже у них є все для прийняття цього кодексу. Навіщо їм організація яка ніколи кваліфіковано не приймала участь ні в створенні проектів ні в їх обговоренні? Навіщо їм організація яка врешті в реальності нікого не представляє? Відповідь проста. Їм потрібне зараз тільки одне – легітимізація цього проекту, визнання його населенням України. Причому це їм потрібно тільки для зовнішнього користування. У внутрішньому користуванні таким поняттям давно вже ніхто не користується. В цивілізованому світі, в якому знаходиться чи в який хоче прямувати вітчизняний роботодавець, це визнання має велике, якщо не найбільше значення. І ось для зовнішнього світу вибудовується ця декорація, пишеться роль для ФПУ і згідно цієї ролі ФПУ від імені мільйонів працівників повинна визнати цей кодекс. Роботодавці «купують» у Федерації профспілок України легітимність і вартість цього «товару» – все майно ФПУ. Ці удаване представництво і майно є послідній ресурс організації, яка давно вже реально не рахує ресурсом нас, своїх членів. Членів, які не протестували ні тоді, коли Федерація продавала майно і у дітей чиновників ФПУ появлялись дорогі авто і квартири в Києві, ні тоді, коли під захистом правоохоронних органів здійснювались рейдерські наїзди на профспілкове майно.