Київ –​ Актори та співробітники Київського обласного академічного театру імені Панаса Саксаганського із Білої Церкви 15 грудня припинили голодування, яке тривало з 8 грудня. Таким чином артисти виступали проти кількамісячної затримки зарплати та загрози звільнення їхнього художнього керівника. Частину їхніх вимог до обласної ради чиновники виконали, але не всі. Також невідомим наразі є обсяг фінансування театру на наступний рік. 

У четвер під стінами Київської обласної ради під час засідання відбувся мітинг артистів та співробітників театру імені Саксаганського. Більшість із них мали на собі пов’язки з написом «Я голодую». За словами головного художника театру Ірини Рибак, до голодування долучились близько 170 представників колективу.

«Склалася така ситуація, що ми належимо Київоблраді, – пояснює вона. – І оскільки наші власники вважають, що ми дуже багато заробляємо, з нас зняли половину фінансування. У результаті цього ми отримали зарплату тільки до серпня, а з вересня ми не отримуємо зарплатні. Взагалі ніякої. Ми писали листи, зверталися до депутатів на місцевому рівні – ніякої реакції ми не отримали. Ми вирішили звернути на себе увагу таким саме способом: оголосити голодування всім колективом нашого театру і вийти до облради під час сесії».

Загалом із фінансування театру «зняли» 9 мільйонів, зауважує актор Артем Бочек, також присутній на мітингу.

«І друге питання – вони хочуть «посунути» нашого художнього керівника і генерального директора В’ячеслава Ускова, бо вони вважають, що він – недостойна кандидатура у цьому театрі, і хочуть посадити на це місце якусь свою людину, щоб та тримала «руку на пульсі» в театрі, була у курсі подій, бо, все-таки, немалі кошти виділяються на театр – 24 мільйони на рік», – говорить артист.

Тим часом, в облраді Київщини заявляють, що скоротили фінансування після проведення перевірок Державної аудиторської служби. Водночас, речниця установи Ірина Андреєва зазначила у коментарі Радіо Свобода, що на сесії 14 грудня депутати частково задовольнили вимоги протестувальників.

«Депутати своїм рішенням виділили кошти на зарплату – це були зміни до бюджету 2017 року. Але після цього депутати також проголосували за звільнення цього керівника», – каже вона.

Власне, за словами Андреєвої, нині театр має чим заплатити своїм співробітникам до грудня, а що ж до наступного року, то це питання ймовірно, буде вирішуватися уже з січня.

У театрі зазначили Радіо Свобода, що В’ячеслав Усков зараз – на лікарняному, але попри припинення артистами голодування, вони планують далі його підтримувати і закликати владу поновити його на посаді.

Про способи захистити свої права як працівників та тенденції року, що минає, Радіо Свобода розповів Олег Верник, Голова Всеукраїнської незалежної профспілки «Захист праці»:

– Знаєте, в українців така дивна особливість останнім часом спостерігається: люди масово відчайдушно готові боротися за достатньо абстрактні, чесно кажучи, для них речі – Міша, Юля, Петя, хто завгодно, але ті вимоги є достатньо далекі і абстрактні щодо них. А тут ми бачимо у Білій Церкві, коли люди піднялися саме за свої власні трудові права та інтереси. Молодці.

– Наскільки затримання зарплати на кілька місяців – поширена проблема в Україні, за вашими спостереженнями?

– На жаль, ця ситуація має тенденцію до погіршення. Починається вже остаточна реалізація реформи, яка пов’язана з децентралізацією влади і бюджетів українських. Майже всі місцеві органи культури будуть залежати від, власне, комунальних бюджетів.

У Білій Церкві ми бачимо, що обласна рада може маніпулювати виділенням коштів театру з обласного бюджету. А ми знаємо, що багато бібліотек, театрів пов’язані навіть не з обласним бюджетом, а з міськими, районними бюджетами – це ще менше грошей. І відповідно, з одного боку держава із державного бюджету значно зменшила витрати на культуру, мистецтво, переклавши це на плечі місцевих бюджетів, а місцеві бюджети занадто бідні, щоб утримувати дійсно той обсяг культурних заходів та культурних інституцій, які існують в Україні. Тенденція – вкрай негативна, і наступний рік покаже дуже неприємні речі.

– Якщо говорити про ваш досвід як профспілкового активіста. Наскільки протести за свої трудові права цього року, наприклад, були поширеними в Україні, і наскільки люди досягали успіху?

– Знаєте, 2017 рік став взірцем для багатьох профспілковців, багатьох людей, які змогли багато чого досягти цього року. Насамперед, яскравим прикладом є кампанія працівників підприємств Кривого Рогу, коли масово працівники, в тому числі – шахтарі, металурги – відмовлялися залишати свої робочі місця, тобто шахтарі після зміни під землею залишалися там, і вимога була повернути їм обсяг заробітної платні до тисячі доларів, до того рівня, який у них був десь у 2012-му до такого стрімкого падіння гривні.

І незважаючи на те, що розмір зарплати до тисячі доларів ще не дійшов, але власники приватних підприємств все ж пішли на значні поступки організованому профспілковому рухові.

– Говорячи процедурно, українське законодавство передбачає право на страйк. У випадку театру імені Саксаганського це не зовсім страйк як такий, тому що театр продовжував роботу, у випадку шахтарів, який ви згадали, то вони, я так розумію, припиняли працювати під час протесту. Що включає у себе право на страйк?

– Цікаво, що наш закон про колективні трудові спори, який фактично регулює проблематику страйку, таким чином виписаний, що з мого особистого досвіду і з досвіду колег із незалежного профспілкового руху, реально по закону повністю провести законний офіційний страйк майже неможливо. Тому що терміни кожної процедурної дії таким чином виписані, і так ці формулювання виписані, що реально треба декілька місяців проводити так звані переговори між профспілкою, адміністрацією та державною радою з примирення і посередництва. І тут постає потреба у демократизації трудового законодавства у контексті вирішення проблематики страйків, щоб ті страйки, які відбуваються в Україні, не були «дикими».

– Які ще у людини є способи відстояти свої права? Серед успішних прикладів, про я знаю, це, наприклад, колективні позови до суду.

– Законодавство про профспілки є дуже демократичним в Україні, і це – реальне досягнення нашої правової системи. Бо незалежні профспілки є безпосередніми представниками людей праці.

Водночас, ми знаємо, що на кожному підприємстві, у кожній установі є так звана «офіційна» профспілка. Тому постає питання, щоб люди самі створювали ті організації, ті профспілки, які будуть захищати їхні інтереси, а не інтереси роботодавця. Для створення профспілки достатньо трьох людей.

Окрім того, не можна зараз звільнити людину без погодження із її профспілковим комітетом. Починається на підприємстві соціальний діалог, і шляхом взаємних поступок сторони якогось досягають порозуміння, хоча б тимчасового.

– Цього року активізувалась робота над новим Трудовим кодексом. Урядовий законопроект кодексу ухвалили у першому читанні ще 2015-му. Але цей документ дуже критикували громадські активісти. Водночас, за словами голови Федерації профспілок України Григорія Осового, який  у був у нас в ефірі в квітні, робота над оновленням законодавства про працю триває вже близько 15 років, і до другого читання депутати внесли більше тисячі поправок. Наразі Кодекс не ухвалений. Чи відстежуєте ви оці процеси?

– Я б не наважився сказати, що цей проект є «урядовим». Автори цього проекту зазначені на сайті Верховної Ради. Це – чотири людини: є людина, яка насправді є автором цього проекту – це депутат від «Опозиційного блоку» Михайло Папієв, але для потужності, щоб був шанс його просунути, додались ще Людмила Денисова, голова профільного комітету, додали для потужності Володимира Гройсмана, який був на той час головою Верховної Ради, зараз він – прем’єр-міністр, і чинного віце-прем’єр-міністра Кубіва.